Туга

i-am 04.06.2010 в 18:23

Не може людський організм генерувати виключно позитивні емоції. Неможе, бо інакше збожеволіє від щастя. А в дурдом нікому не хочеться. От і виходить, що на зміну радощам і приємнощам інколи приходить трохи суму. І чим більшерадощів - тим сильніша туга їх змінює. А інколи злість. А інколи втома. А часом усе на купу.
Тоді починаєш помічати, що більшість твоїх друзів - лише знайомі. Що близькі люди спілкуються з тобою, бо не хочуть тебе ображати. Що ти сам проміняв все хороше у своєму житті на гроші і тепер та людина, яка потребує тебе найбільше в цьому житті вимушена тішитися кількахвилинними телефонними розмовами. А ти продовжуєш виправдовувати себе, що так потрібно, що потерпіти лишилося зовсім трошки. Не трошки. Змінити щось уже навряд чи вдасться. Просто ти звикаєш. До грошей, до самотності. До нікомунепотрібності, а відтак і незалежності. І гроші. Та збіса до тих грошей. Вони  тут нідочого. Бо їх всеодно завжди не вистачає, скільки б їх не було.

Моя дочка захворіла. У неї температура більше за 39 і я маю час, але не їду. Просто не можду змусити себе поїхати до неї. Здається, якщо я поїду, я просто помру, бо вже так втомилася від того, що розриває мене між двома світами мого життя.

І я не знаю що робити. Як обрати бодай якийсь один із цих світів, адже я чітко розумію, що тягнути на собі два мені просто не під силу.

Де люди беруть наснагу у такі моменти? Де беруть ті рятівні ідеї, що хапають ситуацію за соломинку і витягають з дна, не дають перетворитися у сірий згусток трудяги з вкрапленнями рідкісних вилазок на алкоголеотруєння? Як залишитися людиною. Я не знаю. І тільки слайди з думок в голові...

{ 7 Комментариев }

Таке.

i-am 12.05.2010 в 15:54

Три дні не дзвонить. Подзвонила знову перша. Відповів тоненький голоск.

Поспілкувались.

Племінник.

Так і інфаркт можна отримати...

{ 25 Комментариев }

Нічні каруселі

i-am 08.05.2010 в 11:22

Ми сиділи на пустій нерухомій каруселі по черзі догори ногами. Це була червона мушля. На свята вона носить щасливих дітлахів і напівп*яних дорослих у різні боки а ті кричать від радості, а вчора вона закрила нас від всього світу і поглинула спокоєм. 

На вулиці швидко темніло. Чи то час так швидко стікав. Спочатку я лежала в тебе на руках, а потім ти у мене. Я гладила твоє волосся і насолоджувалася тим, як шкіра моїх рук відчувала тебе. Дивина: кудись безслідно пропали комарі, які ще хвилину тому безжалісно нас поїдали.

Я казала тобі, що люблю, а ти не відповідав, роблячи вигляд, наче не помічаєш. Але цього разу я не переймалася. Мені було так добре, що всі інші передумови зовсім не хвилювали.

Потім ми йшли парком вночі. Каруселі на фоні сяйва місяця виглядали особливо лякаюче. Я казала тобі, що мені страшно, але я брехала. Просто хотілося відчути себе тендітною під твоїм захистом. Було приємно, коли ти стискав мою руку міцніше, щоб я не боялася, я відповідала тим же.

Парк вночі особливо красивий. Виявляється там в глибині пізно вночі світять ліхтарі. Мабуть для таких як ми, закоханих, яким немає куди більше сховатись, як під покровом ночі у пустому парку розваг.

Це була одна із тих наших зустрійчей, які  ще довго памятатиму, і які не пускатимуть від тебе, якщо я раптом вирішу  втекти. Вони нагадуватимуть, що попри всі непорозуміння і нерозуміння одне одного мені добре поряд з тобою. Почуття сильніші, за суперечки. Головне, аби вони не згасали.

{ 9 Комментариев }

як завжди ***

i-am 06.05.2010 в 14:04

Кажуть, коли душа страждає, то вона переповнена натхненням. Зазвичай в такі миті всі пишуть трагячні рядки про сердечні муки і все таке. А я нічого не можу робити. Ніпрощо більше думати. Працювати не можу, творити не можу, писати, говорити. Ні з ким не хочу зустрічатись.

Він каже, що я сама себе накручую. Я теж уже думала ПМС накриває. А нє. ПМС кінчився, а мене продовжує мучити. Чому говорити "люблю" і соромитися цілувати мене при комусь, чом знову говорити "люблю" і уникати зустрічи, чому вкорте казати "люблю" і не відповідати на дзвінки, а потім не передзвонювати? Він каже - це дрібниці. А я думаю - ні. Всі радять бути більш байдужою, а я не можу. Клята емоційність.

Що мені з собою робити? Що робити з цілим океаном своїх почуттів?

{ 8 Комментариев }

Таке.

i-am 09.04.2010 в 14:17

-Так що там завтра?

-Я не приїду.

-Як?!!

-Та жартую, приїду, звичайно.

-Ну ти даєш! Не жартуй так більше.

{ 4 Комментариев }

Меланхолія

i-am 07.04.2010 в 17:09

Все частіше у сторонніх перехожих впізнаю тих, кого я знаю. Це, звичайно, не вони. Просто живучи далеко від дому більше за все душа прагне побачити когось, кого ти добре знаєш. Навіть якщо той хтось і не був тобі особливо великим другом. Якщо навіть все, що ти про людину знаєш - це ім*я чи кілька фактів з життя. Мені здається, якби я випадково зустріла так от когось на вулиці, я б кинулася обійматися. І байдуже, що ця людина про мене подумала б. Чим довше я в Києві - тим більш самотньою я себе почуваю. Щодня сприймаю цю самотність по-різному. Навіть протягом дня це сприйняття міняється. От ще вчора вдень я шукала хто б прийшов до мене в гості, бо більше за все я боялася лишитися ввечері одна, а коли прийшла додому - зраділа, що в гості так ніхто і не прийшов. По дорозі я купила собі квіти, приготувала їжу, трохи порозкладала ще речі, подивилась хороше кіно і нарешті нормально виспалася. Більш-менш нормально. Бо інколи страх того, що я одна в чотирикімнатній квартирі на 1 поверсі мене перемагав, але я збирала всю свою сміливість і таки давала йому відсіч.

Мені починає подобатись, що я одна. Так не повинно бути. 

А ще я постійно дивлюсь на матусь із діточками і розумію, що далеко, за 400 кілометрів від мене бігає та грається і моя донька. А я навіть не знаю, що вона робить, про що думає. Звичайно, я телефоную кілька разів на день і постійно виправдовую себе тим, що у рідному місті не було перспектив, і що тепер я нарешті можу її забезпечувати, але дедалі частіше ловлю себе на одній і тій самій думці. Я боюся, що коли вона виросте, вона мені цього не пробачить. Адже зараз я потрібна їй, як ніколи. Але шляху назад уже не має.

Дедалі частіше мені приходять звістки про колишнього чоловіка. У нього їде дах і я почуваюся через це винною. Не знаю, як житиму, якщо він зіпьється, або ще щось таке. Хоч він і рідкісний козел, але я завжди відчуватиму власну відповідальність за те, що між нами сталося.

А ще все частіше думаю, що спільні мрії із нинішнім коханим були не більше, як дитячими фантазіями. Я уже не вірю, що він колись таки приїде до мене назавжди. Мабуть, не достатньо дорожить. Ну що ж. Кожен сам вирішує. Хоча надія на краще, звичайно залишається. Аби він був тут - мені було б набагато легше. Колись він це зрозуміє, аможе і зараз розуміє. Але тоді я не усвідомлюю що, чорт забирай, його тримає. Я втомлююся від його постійних, абсолютно не суттєвих причин і пояснень. Мовляв тут, у Києві, він не може знайти роботу. Ох бо! Хотів би - знайшов. Я - перший тому доказ. Друзі. Не розумію, чому вони важливіші за мене. Не претендую на першість, але хоча б рівних прав із ними я заслуговую.  

Я уже не знаю, що зробити, щоб він таки переїхав. Я пояснювала, погрожувала, вимагала, хіба що не молила на колінах. Я так не можу. Я помираю. А він, схоже, і не помічає.

Я знову не знаю, чого чекати від свого майбутнього. Я не люблю те, як я живу зараз. Але це краще, ніж я жила ще рік тому. От тільки краще від гіршого, ще не означає добре.

Все частіше хочу повернутися додому. А ще хочу сім*ю. Нормальну, справжню. Щоб закохана я, люблячий він і безтурботні вони. Щоб "їх" було кілька.

{ 11 Комментариев }

Янгол-охоронець

i-am 23.03.2010 в 17:05

Дедалі більше переконуюся, що у мене таки є власний янгол-охоронець. Причому він так сильно про мене дбає, що навіть у дрібницях підказує мені що робити. Якщо я натужно намагаюся щось організувати, з кимось про щось домовитися, а нічого не виходить, я точно знаю - краще і не наполягати. То янгол мене береже від різних неприємностей. Коли я дуже сильно переймаюся якимось питанням, то одразу отримую на нього відповідь. Вона приходить у ситуації, свідком якої я стаю. А ще інколи мій янгол вселяється у людей, котрих я зустрічаю і дає мені мудрі настанови. Інколи він, спеціально для мене навіть робить пости в чужих блогах. Дякую тобі, янголе, за те, що ти є. Чим тобі догодити?

{ 6 Комментариев }

Просто так

i-am 15.03.2010 в 16:19

Вчора знову забрала твою футболку. Майку повернула випрану і попрасовану. Ти кажеш, що я фетишистка. Може і так. А ще виявляється, коли їдеш у маршрутці, можна займатися чим завгодно. Ніхто тебе не бачить ;). 

{ 7 Комментариев }

Думки в голос

i-am 11.03.2010 в 14:55

Страшно за нас з тобою. Чомусь мене завжди лякала ситуація, коли все добре. Ні, не ідеально. Ти й досі так далеко від мене і наші рдкі зустрічи інколи до болю короткі. Але я уже звикла до цього. Майже звикла. Тепер весь день чекаю вечора, щоб знову поговорити з тобою по телефону. Якось вмикнула при розмові голосний зв*язок і відчуття було таке, наче ти не за 450 кілометрів, а тут, поряд, лежиш на ліжку і я запросто можу закинути на тебе руку чи ногу, щоб відчути твоє тепло. Я розмовляла з тобою із закритими очима. Те відчуття близькості надихало. Поки. правда, не знаю на що саме. Мабуть, на нові звершення. Я тішуся, що ти у мене є. Хоча й далеко. Але є. І  саме це мене лякає. Бо вже не раз життя доводило, що добре не буває безкінечно. Час від часу приходить такий момент, коли ми все втрачаємо. І навіть коли ні,. то те, що маємо уже не приносить такого задоволення, як раніше. А я так хочу надовше ростягнути цю ейфорію.

Сьогодні наснилося, що ти мене покинув. Я злякалася, бо спала сьогодні "на новому місці" і кажуть в такі ночі приходять пророчі сни. Хотіла подзвонити тобі одразу вранці, але побоялася. Не хотіла, щоб ти думав, наче я ненормальна. Хоча ти уже мабуть давно саме так і думаєш.

Не дочекаюся вечора, коли прийшовши додому з роботи пороблю всі справи, одягну твою майку і прикидатимусь наче сплю. Насправді не спатиму ще дуже довго, думатиму, згадуватиму щасливі миті свого життя ніби хоч трохи повертаючись у них. Хоч на секунду. А ще буду дихати тобою. Бо ж твоя майка саме тобою і пахне. Дивно. Коли я в ній сплю, ти мені ніколи не снишся. Мабуть тому, що відчуваючи твій запах так близько, мій мозок увісні думає, що ти поряд, а значить все гаразд, можна відволіктися на інше.

Я скучаю за тобою.

Двивина та й годі. Вчора чітко усвідомила, що не хочу за тебе заміж. Всі хочуть заміж за своїх коханих, а я ні. Я просто нестримно хочу бути поряд. Без загальноприйнятих обов*язків, без штампів (і тих що в паспорті і тих, що в свідомості). Просто хочу щоранку прокидатися і цілувати тебе. А йдучи додому ввечері, знати, що там я зустріну тебе. Не знаю буде таке колись чи ні. Доля така непердебачувана.

Пробач за меланхолійний настрій. Люблю.  

{ 17 Комментариев }

Спогади

i-am 04.03.2010 в 22:20

Люблю дорогу за те, що в ній є доволі часу подумати. А ще позгадувати, коли є що. Рік тому у іншому блозі я написала таке:

Вечір, закутаний у цигарковий дим

Ти був щасливий і пяний. Слова з пісні Земфіри як ніякі інші характеризували тебе, коли ми вчора прощалися. Я думала ти полетиш. Хоча я розуміла твій стан, бо відчувала теж саме. Сьогодні всеь день прокручую картинки вчорашнього вечора. Картинки складаються у колаж кольору сепії. Це так гарно. Давно не відчувала себе маленьким дівчиськом, що так тремтить, коли "все ближче до тіла". Аж не віриться, що бувають такі емоції, коли жодного поцілукнку в губи, жодного брудного натяку, лише божевільний контакт очей і розмови, закутані в цигарковий дим. І ти, так близько, шкода, що так не на довго. Що таке тих кілька годин на горищі? Як секунди. Але такі незабутні. Чи побачимось ми ще? Та, мабуть, побачимось. Може кілька разів, а може ще дуже багато. Але так, як буває уперше, не буде вже ніколи. Так як і ніколи я не забуду вчорашній вечір на горищі. Ти розумієш, що все не може бути так, як ти хочеш. І я люблю тебе за це ще більше. Прощавай. До завтра...

Неймовірно, як міняється все у житті за рік. Скільки всього може відбутися. Це був найскладніший і найщасливіший водночас рік для мене. Сподіваюся, далі буде. 

{ 4 Комментариев }

Про щастя

i-am 22.02.2010 в 18:04

Нестримний, відвертий, палкий, без жодного натяку на скромність чи сором*язливість, секс - ось запорука гарного настрою на цілий день. А ще, звичайно, - ніжність, зізнання в коханні і поцілунки вранцію. Да. Сьогодні я щаслива.

{ 8 Комментариев }

Думки в дорозі

i-am 15.02.2010 в 18:09

«Досить!» - скільки разів уже потроювала собі таке. Досить тягнути стосунки лише на собі. Досить чекати, що диво таки станеться і він перший без жодного натяку скаже «Я тебе люблю» чи «Ти мені потрібна» чи хоча би просто «Я скучив». Усі свої стосунки я тягну на собі. Всіх своїх чоловіків. 
 А ще я завжди сама у день Валентина. Через це завжди ненавиділа це свято, а закохані парочки, що як мухи на кучі лайна мед повилазили на вулиці і прогулюються там, тримаючись за ручки, цілуючись на кожному кроці і піднімаючи статки бабусь-продавчинь щастя квітів. Повбивала б їх усіх разом з тими бабулями. І не тому, що у вухах аж дзвенить від почмокувань солодких поцілунків. А тому, що я теж хочу бути однією з них. Я теж хочу цілий місяць перед святом обирати непортібний подарунок, хочу цього дня гарно одягнутися і чекати вечора. Хочу отримати букет квітів. І не тому, що бабулька піднесла до столика у барі і «йому» уже нікуди діватися. А просто тому, що комусь захотілося мене зігріти. Однак не все в нашому житті так, як нам хочеться. Квітів бо мені не дарують навіть тоді, коли все та ж, мільйон разів подумки послана на три найвеселіші букви сотнями чоловіків, бабулька з доброю, майстерно відрепетированою перед дзеркалом, посмішкою підходить все до того ж столика у кафе і заптально дивиться на мого супутника. О, в ці моменти я ненавиджу його і себе так само сильно, як він ненавидить бабульку-бізнесменку. Що поробиш. А квіти я люблю. Я брешу, що не люблю, щоб йому не було так ніяково. А насправді люблю. Лілії і тюльпани. І чим частіше – тим краще. 
Сьогодні ж знову той триклятий Валентин з усіма його сюсями-пусями, яких мені так не вистачає. Уже багато років я цього дня традиційно одна. І не просто одна у фізичному розумінні. Я ще й невимовно самотня. Як не парадоксально, усі ці роки у мене хтось є. Але от саме 14 лютого вони усі, наче за змовою, знаходять причини зі мною не бачитися. Справи, робота ще бознащо. Минулого року, як копенсацію я отримала цукерки. Непогані, між іншим. Цього року смс. Правда уже від іншого. Ця смс просто загнала мене у ще більшу депресію з приводу суті всіх мої стосункцв. Цитую: «Вітаю з днем закоханих. Щастя і здоровя.» Ну не пиздець йолкі палкі? А де хоча б мізерне «Я тебе люблю»??????? Невже так тяжко шляхом неймовірних інтелектуальних зусиль, проведення логічних ланцюжків та романтичних аналогій здогадатися написати мені всього три слова. Замість останніх двох, підглянути десь у радянській лстівці? Невже я цього не варта? Розумна, красива, ні в чому не залежна від чоловіків... А може тому і не варта, що незалежна? Може тому вони завжди мене трохи побоювалися?
Чому стосунки, заради яких я щодня встюпаю у бій з долею уже рік без одного місяця він сприймає як даність. Як належне, коли я щодня голим тілом кидаюся на скалисту гору, деруся на верх, щоб нарешті втикнути у твердий грунт на вершині свій переможний прапор, падаю, боляче вдяряюся, тихенько зализую свої рани і знову деруся, щоб знову упасти.
...Я їду у поїзді і на сусідньому місці у плацкартному вагоні силить закохана парочка. Всю дорогу вно просто сидять притулишись одне до одного. Як мало треба для щастя в цьому житті. Щоб було до кого притулитися в той момент, коли це так сильно необхідно. А може це просто безкінечний снігопад на мене так впливає? Або монотонний стукіт коліс вводить у меланхолійний гіпноз. Скоріше б весна.

{ 7 Комментариев }

Мої ігри розуму

i-am 12.02.2010 в 10:37

Сьогоні на вечір мене так і поривало всплакнути. Взагалі не всплакнути, а доволі наплакатися. Я собі давно не дозволяла такого заоволення, але це вірний спосіб зняти емоційну напругу. Ще можна голосно кричати, що-небуть бити або ламати. Але це може хтось помітити. Навіть найімовірніше хтось помітить. А плакати можна тихенько, десь у ванні, під шум води з крана. І ніхто нічого не запідозрить. Ванна – взагалі ідеальне місце для всього, що треба втаємничити. Під той же шум можна ще й займатись сексом. Але то вже коню ясно, що у ванні роблять двоє людей різної статі, якщо шумить душ, але шум той рівний, як коли шланг від душу ніхто й нечіпає. Всі розуміють, але нікого то не навантажує. Такі вони будні комунальних квартир, котрих нині в столиці, напевне, тисячі. Імпровізованих комунальних квартир, де живуть такі ж бідаки, як і я, що приїхали підкорювати столицю. Може комусь і вдасться. Хто-зна. Може й комусь із семи моїх сусідів. Може навіть і мені. Але мова наразі не про те.

Так от, я збиралася поплакати і таки зробила це. Нащастя, не над своєю тяжкою долею, а над хорошим фільмом, як не дивно, не зовсім про кохання. Хоча і про нього теж. Радію, що плакала з фільму, бо не навиджу жаліти себе. Це принижує у власних очах. Не дозволяю собі плакати над собою, хоча може інколи й варто було б.

Дивилася сьогодні фільм «Ігри разума». Неймовірно, Джон Неш так нагаує мені мене. Такий же дивак, що любить самотність. Ця любов інколи заважає жити, але про це трохи згодом. Так же, як і він, я інколи сумніваюся в реальності всього, що відбувається навколо. Саме для цього я часто зберігаю смс, які несуть в собі якусь важливу інформацію. Щоб потім перевірити чи відбулося це насправді. Наприклад смс з часом зустрічи, бо часто думаю: домовлялася я з кимось чи лише збиралася домовитися і яскраво уявляла ймовірну розмову. А ще зберігаю повідомлення типу: «Я тебе люблю». Теж щоб потім переконатись, що мене таки да, дійсно люблять. Адже я часто вигадую собі стосунки з людьми. Тобто не вигадую впринципі, стосунки є, просто я вигадую якими я  хотіла б їх бачити і потім сама себе переконую, що саме так воно і є. Ба, навіть знаходжу цьому цілком вагомі докази.

А ще, так же, як і Джон Неш, я люблю, коли працює мій мозок. Коли він аналізує пенві ситуації та події і видає феноменальний висновок або й прогноз на майбутнє. Помічаю, що останнім часом це відбувається все рідше. Написання цього тексту – один з проблесків діяльності мого інтелекту. І моєї здатності аналізувати і приймати рішення. В такі моменти між іншим постійно хочеться їсти. Вочевидь – це нестача енергії і прагнення організму цю нестачу заповнити.

Я відчуваю, що деградую. Усе, що я зробила останнім часом, я робила лише щоб мати можливість розвиватися далі. Але, як не парадоксально, виходить навпаки. Я – відмінний аналітик. Але якщо не розвивати це всобі, здатність атрофується, як непотрібний орган. Моя попередня робота постійно була звязана з аналізом процесів та подій. І від того я фантастично любила її. Бо я робила те, що приносило моєму мозку розвиток.

Роботу я змінила. Бо вірила, що в більшому місті і серйознішій компанії буде більше можливості розвивати себе. Ще більше, ніж я мала. Але я помилилася. Я неврахувала однієї умови: спицифіки роботи. Нова – аж ніяк не повязана з аналізом. І хай кине в мене камінь, той, хто вважає журнаістські розслідування – вищим пілотажем журналістики. Бо я маю протилежну думку. Журналістське розслідування – це збір фактів у єдиний пазл. Аналітика – ось справжній блиск! Аналітика – це той же пазл, але складати його треба без зразка картинки і одразу при цьому бачити майбутній результат,  тільки глянувши на окремі шматочки. І я, на жаль, абсолютно перестала цим займатися. Якщо раніше я могла чітко спрогнозувати політичні процеси не лише в країні, а й загалом у Європі, я знала причини будь якої зовнішньо-політичної поведінки будь-якої з європейських держав. Я вміла передбачати їх економічний розвиток чи деградацію, при тому ніколи не вивчавши глибинно економіку. Я не вникала в процеси, я не знала як і що називається, але я точно могла визначити коли в країні почнуться страйки з вимогами підвищити зарплату.  Я ненавиджу себе за те, що тепер я навіть не знаю що і де відбувається. Я не думаю. Я лише збираю шматки до купи а в перервах – відпочиваю. А коли відпочиваю – забиваю свій час інтернетом, тупими віеороликами, безрезультатними тестами і безцілним коментуванням чужих фото. Я не працюю насправді. Я тупо вбиваю час.

Вирішила сьогодні остаточно і безповоротно. Починати працювати мізками. Хай за це не платять. Бо ж воно так завжди буває:  за одне платять, інше любиш.

Буду вести записи. Для себе.

А ще зробила висновок: я люблю самотність. Любила її завжди і лише в самотності вічувала себе насправді комфортно. Тому ніколи не піпускала нікого надто билзько. Параокс. Ще один. Я дуже багатьом людям розповіає про своє життя, але нікого не підпускаю близько. Бо жоден з них не знав що при цьому всьому я почуваю. Жоден з моїх коханих мужчин не був надто близько до мене, шоб знати мене до кінця, на сто відсотків. Достатньо, щоб вміти вгадати мій наступний крок. Жоден не знав до кінця, що твориться у мене в уші. Думаю чоловіки надто поверхневі, щоб думати над тим, що твориться в душі у жінок. Саме тому вони інколи й не розуміють нашої поведінки. Бо ми робимо певні вчинки душею, а вони розумом. В цьому весь парадокс.

Так от. Мої чоловіки не  завжди мене розуміли, бо не відчували ніколи тієї насолоди самотності і тому мої дивацтва інколи приводили їх м*яко кажучи в ступор. Така вже я. Мабуть мені пощастило, бо я зустріла оного разу такого ж одинака як я. Він на сто відсотків розуміє, що я відчуваю, хоча здебільшого прикидається, що це не так. Але я ж то точно знаю. Він все відчуває, бо сам такий же. І мабуть саме ця наша однаковість, спільна любов до самотності, але в кожного – до власної, особистої, напевне, саме вона заважає нам бути разом. Кожен воює за власну незалежність. Хоча не помічає, що в той же час чітко претендує на заповнення простору іншого. Я, звичайно більше, але як тільки я неймовірним зусиллям волі припиняю це робити, включається він. Нещодавно він сказав, що йому треба відпочити. Я не роздумувала від чого. Просто взяла це на свій рахунок і все. Вирішила, що йому таки дійсно варто відпочити. Я надто різко увірвалася в його життя. Надто багато мене стало водночас. Але, що поробиш, така я уже є. І мене не зміниш. Хочу щоб мене обожнювали і приділяли мені всю свою увагу. Але, щоб цього добитися, варто підходити до цього питання стратегічно. Наступи чередувати з відступами. Щоб «ворог» ;) звикав поступово і потім уже просто не зміг без наступів ні хвилини.

Ось таке. Нібе висловилась. Да, забула. Інтерент, суки, відключини. Тому пишу в ворді і запостую завтра. Люблю цілую. Кінець зв*язку.  

 

{ 4 Комментариев }

***

i-am 11.02.2010 в 16:05

Сьогодні непоганий день. За вийнятком, звісно, кількох моментів. Але в цілому, таки не поганий.

Щось не ладилося в житті останнім часом. А сьогодні все ніби краще. Навіть не знаю з чим це повязане.

На новій роботі від початку так складалося, що я не могла ні з ким спілкуватися більш-менш близько. Окрім "Привіт!" і "Щасливо" не говорила більше нічого. Хіба по роботі. Це було нестерпно. Відчувала себе,я к в школі. коли мене не навиділи всі однокласники. От тільки в школі я не знала чому. А тут мені відверто сказали в чому причина. Шкода. Бути чиїмось другом - не позор. Навіть якщо той друг більше нічий друг, окрім тебе. Дивно, сьогодні все саме собою почало налагоджуватися. Таке враження, що мені влаштували випробний термін.

А ще сьогодні нарешті нікуди не спішу і все встигаю. Навіть сіла і перечитала весь свій блог від початку до кінця. Виявилося я цілком непогано пишу. Не соромно. От тільки уже кілька разів пошкодувала, що відкрила деяким людям своє справжнє обличча. Адже інколи пишу тут те, чого б їм зовсім не варто знати. Але це пусте. Я ж колись обіцяла собі бути чесною з усіма. То ж не треба тепер мурдувати собі з цього приводу мізки. Чесна образа краще брехливої дружби чи любові чи просто приязні.

 Хотіла написати щось більше. Не знаю, що.

{ 5 Комментариев }

Сумно

i-am 11.02.2010 в 15:33

- Я не приїду.

- Добре.

Я знала. Але всеодно чекала. Все ж таки день Валентина.

{ 19 Комментариев }

Остання ниточка

i-am 21.01.2010 в 17:55

Десь прочитала, що не можна зберігати у себе обручок після розлучення. Довго таскала їх у себе в кошельку, аж тут як тут - нагальне фінансове питання. Я одразу згадала про "заначку", витягла ще пару золотих прикрас, яких я не ношу і понесла продавати. 

Як цілі вироби мої скарби приймати не захотіли, запропонували повиймати камінчики і прийняти за 150 гривень грам. Шкода, я розраховувала на більше. Ну але що зробиш...

В обручках було два діамантики - по одному в кожній. Їх тежвирішили вийняти. Робили це з допомогою кусачок, які дуже пошкоджували виріб, фактично, їх зламали.

В той момент коли ламалися дві мої обручки - ламалося щось в душі. Не думала, що так боляче буде розставатися з тим, що уже давно не несе для мене ніякої цінності, але все ж символізує певний період мого життя. Коли я вийшла з магазину, хотілося плакати. Здавалося в той момент перерізали останню ниточку, що хоч якось повя*зувала мене з минулим. 

Ще не знаю: добре це чи погно. Поки вагаюся, більше схиляючись до "добре". Хто зна.

Музыка: калєчка, што свєзала нас....

{ 16 Комментариев }

Ейфорія

i-am 17.01.2010 в 11:53

Я вже і забула, як приємно прокидатися від поцілунку. Шкода, що будильник у мобільному не можна налаштуватитак, щоб він вранці цлував, а не білікав обридлим тоном. 

Я люблю прокидатись від твого поцілунку. Люблю відкривати очі і відчувати себе у твоїх міцних обіймах.  Мені іх завжди так не вистачає... Я бачу тебе так рідко, що ті годинихочеться вкрасти у всього світу і втікти туди, де немає нікого в радіусі десятків кілометрів, немає мобільного звязку, інтернету, твоєї роботи, моєї роботи... Там би я була щаслива. Бо ти більше нічий, крім мене. Міг би бути, якби ми були там. 

Сьогодні вранці ти знову поїхав. Уже ввечері продовжиться наш телефонний роман. Тепер уже я буду дякувати, що є мтс, який навіть при надешевшому тарифі непогано на нас з тобою заробляє :).

Цікаво, я посмхаюся, коли думаю про тебе. Лише зараз це помітила. Згадую ні з чим не зрівняний запах твоєї шкіри. Раніше лише читала про такий. Він фантастичний. Ти може й не помічаєш, але коли я лежу поряд чи обіймаю тебе - завжди намагаюся вдихнути його побільше. Може в надії на те, що я не видихну все повітря назад і якась частинка тебе залишиться в мені назавжди, щоб зігрівати душу, коли ти далеко. 

Коли ти йдеш - я ще довго пахну тобою. Тоді я підношу свої руки до обличча і намгаюся щосили вловити цей манливий, прямо наркотичний, запах. Він бо викликає в мене ейфорію.

А ще я люблю одягати твій одяг. Тоді відчуваю тебе дуже близько. Подаруй мені щось зі свого одягу.

Я в тяжкому спянінні тобою. Щодня п*ю тебе ще більше, бо так боюся похмілля. А існує любовний алкоголізм? Чи то пак він мав би називатися любоголізм. 

Прямо зараз ти мчишся від мене далеко на Захід. Завтра я помчуся трохи ближче, але у протилежний бік - на Схід. Єдине, що грітиме мене весь наступний тиждень, це те, що вихідними я знову побачу тебе...

{ 26 Комментариев }

Не запізнитися (фу, як солодко назвала)

i-am 14.01.2010 в 16:35

Зараз розповім вам історію однієї своєї подруги.

Ми познайомилися з Ірою років 9 тому (Боже, яка я стара). Як не дивно - в інтернеті. Зазвичай в інтернеті знайомляться з протилежною статтю, але ми випадково почали спілкуватися в чаті і згодом перенесли це спілкування в реальне життя. Той чат уже давно закрили, а ми й досі зустрічаємось, зідзвонюємось, хоча, якщо бути відвертою, рідше, ніж хотілося б.

Коли ми почали дружити Ірі було 19, мені 15. І в нас був один спільний знайомий мого віку. Він донестями закохався в Іру. Та і вона не лишилась байдужа, хоча в такому віці різниця між ними була помітна. Вони зустрічалися не дуже довго, може кілька місяців. Але стосунки їх були доволі дивними. Він постійно намагався її завоювати, і думав, що йому це не вдається. І вона - робила теж саме. І теж була переконана в тому, що її старання марні.

Тепер я розумію, що так сталося з однієї простої причини. Коли ми молоді, я б сказала, юні, ми - дуже горді. Нам важко сказати тому єдиному чи єдиній найпростіші слова "Я тебе люблю". Не треба щодня. Треба хоча б раз. І щоб тобі відповіли те ж саме.  Вони ж обоє так і не змогли цього зробити.

Зневірившись в своїй боротьбі один за одного вони таки розбіглися кожен в свою сторону. У Їри багато залицяльників - вона фантастично красива. Але ніхто не може зачепити її серце достатньо глибоко. Всі - не ті, все - не таке.

Вчора я дала Ірі зсилку на фотоальбом з Його весілля. Надзвичайно красивий жених, неймовірна наречена і... магічно схожа на Іру. Не скажу, що вона її копія, але вона такого ж типу зовнішності, у неї такі ж очі, волосся, зачіска, зріст, стиль.

Іра довго мені не відповідала. А потім відправила багато крапок. Це означало, що вона не знала, що сказати. не знала, як реагувати. З одного боку вона мала б бути рада за нього, за те, що він щасливий, але...

Сьогодні вона написала йому сама. Боже, пройшло 9 років. І вони нарешті сказали, що завжди любили одне одного. От тільки пізно. Так буває.

 

{ 35 Комментариев }

Сумно визнавати

i-am 08.01.2010 в 17:11

Сьогодні відпустили з роботи ще в три години дня. А я ще й досі тут. Вже 5. Чому не йду? Бо мене там ніхто не чекає. Краще попрацюю. 

{ 9 Комментариев }

Про моменти абсолютного щастя

i-am 05.01.2010 в 13:14

Нещодавно дуже сперечалася про те, чи буває щастя абсолютним. Я вважаю, що буває. Пам*ятається, восени здавала іспит, уже навіть і не памятаю, як предмет називався, але питання були такими: "що таке щастя?",  "що таке любов?". Так от на питання про щастя правильна відповідь була такою: "Щастя - це момент, коли не хочеться нічого навколо міняти". Я б до цього ще дещо додала. Думаю, щастя - це така ж емоція, як радість, сум, любов, злість. Вона, емоція, буває інколи сильнішою, інколи слабшою. Університецьке визначення щастя - позначає найбільш слабкий його прояв. Інколи буває так, що ти не тільки не хочеш нічого міняти, а здається зараз вибухнеш від того, що тебе переповнює оце щастя.

Людська память - короткострокова. Сьогодні я можу згадати лише два моменти, які я б назвала миттєвостями абсолютного щастя. Я впевнена, що їх було більше, просто таке життя: щось відкладається в памяті, а щось - ні.

Перший момент був десь на початку цього літа. Мою історію уже добре знають ті, хто час від часу читає цей блог. За своє кохання треба боротись. Це та мораль, яка коротко описує всі події минулого року. Боротися треба не просто відчайдушно, треба йти по головах і ні на кого не звертати уваги. Лише тоді перемога принесе абсолютне щастя.

Ми лежали на ліжку у величезній кімнаті в квартирі у центрі Львова. Там було повно якихось вазонів, щось белькотів телевізор. Ми були без одягу, щойно після кохання. Я відчувала легку втому, думаю, він теж.  Найбільше боялася, що зараз задвонить телефон і на тому кінціі буде чоловік. Телефон не дзвонив і я була абсолютно щаслива. Я знала, що прямо зараз мені байдужа чиясь думка. І навіть хтось дуже надокучливий не зможе мені завадити. Я відчувала його шкіру, вдихала запах і немогла надивитися.

Другий момент стався зовсім нещодавно, першого січня. І як не дивно, він не повязаний з будь-ким. Швидше із самотністю. Я люблю самотність, бувають моменти, коли вона настільки доречна, що я нею упиваюся. Це був саме такий момент.

Я прокинулася і подивилася у вікно. На вулиці йшов лапатий-лапатий сніг. Здавалося, що то рябить в очах. Кожна сніжинка поволі падала донизу. Я спала одягнена, в довгому платті з вільною спідницею, подібному до циганського. Яскраво відчула, що хочу бути сніжинкою. Я босими ногами стала на підвіконник у повен зріст. Виявилося, що вікно - якраз мого зросту. Стояла там хвилин пятнацять і відчувала, що я - таки сніжинка. Дуже хотілося відкрити вікно, схопитися за канат з тканини, такий, як у цирку в повітряних гімнастів, і полетіти виробляючи в повітрі якісь викрутаси. Я була абсолютно щаслива.

Відкрити вікно стоячи на підвіконнику все ж не наважилася. Спустилася на холодну підлогу і зрозуміла, що підвіконник таким зовсім не був. Я відкрила вікно і впустила зиму в свою кімнату. Вона дихнула на мене вранішньою свіжістю і холодними сніжинками. Я була одна і мені це подобалося.

Хочу, щоб цього року таких моментів абсолютного щастя було ще більше.

{ 18 Комментариев }

Про тебе

i-am 04.01.2010 в 12:04

 Ти навчився. Навчився говорити "Я люблю". Думаю, це моя заслуга. Мені здається, я уже багато чому тебе навчила. Любити знову. Бути з кимось поряд. Спати в ліжку не одному. Здійснювати мої найпотаємніші бажання.

І я вчуся разом з тобою. Вчуся не контролювати зайве, хоча поки не дуже виходить. Вчуся бути сильною, хоча не дуже хочу. Вчуся любити знову. Здається виходить.

{ 19 Комментариев }

****

i-am 24.12.2009 в 19:35

Хочеться плакати. Хочеться ридати на весь голос!

Чому чоловіки змушують плакати жінок, котрих люблять? Змушують, не прикладаючи до цього бодай граму зусиль?..

Поряд стоїть Шейк червоного кольору. Може я вже п*яна? Чи просто дурна? 

{ 14 Комментариев }

Вдома, вдитинстві...

i-am 24.12.2009 в 16:35

Де людина може насправді відчувати себе вдома? Мені здається, там, де пройшло дитинство. Якщо так, то дому у мене вже давно немає. Я яскраво це усвідомила, коли батьки продали нашу двокімнатну квартиру в затишному райончику біля самого центру міста. Ніякого напруженого руху транспорту, поряд парк. Там, правда, інколи лазили різношерстні маньячіни, але навіть вони були частиною того світу мого дитинства.

Я жила у величезному дворі. Чотири девятиповерхівки стояли по колу і вітер гуляв поміж ними, зазираючи у чужі вікна, підглядаючи за чужим життям. Хоча й без того усі одне про одного знали. От на поверх нижче жила "сучасна мама", як вона сама себе називала. Вчителька, доньки котрої, усі троє, скотилися у прірву життя. Одна у 23 роки (боже, це ж і мені зараз майже стільки) уже була двічи розлучена і мала трьох дітей. Одначе це не завадило їй перетворитися на нічного метелика і, скажу я вам, роботи своєї вона ніяк не приховувала. Середня - стала наркоманкою, а молодша - просто шльондрою, а потім пяною вагітною мамашею. Від таких мене верне. Але навіть вони були частиною мого дитинства.

А ще була моя вчителька-аферистка. Вона жила в сусідньому домі. Напозичала у батьків моїх однокласників, і в моїх в тому числі, купу грошей, і відмовлялася віддавати. За гроші обіцяла хороші оцінки. Щоправда обіцяного таки дотрималася. Пізнішне вона померла від раку. Щоб врятувати їй життя її син провернув аферу у банку де працював, за що по смерті матері загримів у в'язницю. Хороший був хлопець. Добрий. Золота медаль у школі. Як тільки він народився, загинув його батько. Впав з будівництва. Мати не покинула старих свекрів. Їм і сину присвятила життя. От і вийшо, що вони обмінялися своїми долями і щастя це нікому не принесло. Але і вони були частиною мого дитинства.

Був сусід на 7 поверсі, коханець моєї мами. Ненавиділа його. Вона потім теж. Як не дивно він також - частина.

І ще одна сусідка. Не можу про неї не згадати. Тьотя Люда. я завжди так нею захоплювалася. Мама часто ходила до неї в гості і мене брала з собою. Її спальня мене вражала: перламутрові меблі, на ручках якісь китиці, фантастичні шкатулки з неймовірними прикрасами. І пахло в неї якось по-особливому. Якось вона звинуватила мене в тому, що я вкрала в неї якесь золото. Мама довго з нею не розмовляла. Десь рік. Потім пробачила. Тьотя Люда знайшла крадія. Потім вона дуже гнобила мою маму за те, що та працювала на базарі. Казала,що доньку базарної торговки ніхто не візме заміж. Сама ж вона, щоб підняти рейтинг сину, влаштувалася директором філії одного з університетів. Дивно. Вона зовсім не вважала, що рейтинг Саші псує те, що він у 23 роки продовжував спати з мамою в одному ліжку. І це у трикімнатній квартирі. Потім тьотя люда зпилася, з університету її звільнили. Син теж невідь-чим тепер займається. П'є разом з матр'ю. Вони разом, а ще дядя Арнольд, колишній чоловік тьоті Люди, котрий продовжував жити з нею в одній квартирі, теж були частиною мого дитинства.

А ще Таня. Жила на першому поверсі сусіднього будинку. Світла і приємна дівчина. Я дуже її любила за те, що вона завжди на рівних спілкувалася з нами - дітлахами. Мабуть, вона - янгол. Вийшла заміж за поляка та виїхала за кордон. Більше про неї нічого не чула. Вона була світлою частиною мого дитинства.

Руда дівчина з другого підїзду і її коллі. Теж руда. Я так і не дізналася, як її звати, але вона завжди мені посміхалася.

І ще багато-багато людей зі своїми долями. Всі вони були частиною могодитинства.

Але головною героїнею була все та ж квартирка. Світла, простора, моя. Тепер там живуть чужі люди. Теж зі своєю долею. Мабуть зробили ремонт. Не хотіла б цього бачити, бо тільки розстроюся. 

Сьогодні чітко відчула, як я за нею сумую. Як би зараз мені хотілося б туди повернутися. Мабуть настав такий момент, коли я втомилася від постійного напруження і хочу знову, хоча б на трошки відчути себе так же бузтурботно, як тоді, 10-15 років тому...     

Здається, що уже цілих 150....

{ 25 Комментариев }

Відвертощі корисні для самозагартовування его

i-am 14.12.2009 в 13:03

Ми сиділи в кафе і я нарешті наважилася поставити питання "ребром". Я сказала, що мені набридли стосунки гатунку "не-те-не-се". Я потребую нормальних, серйозних відносин. Я, сказала, що розумію усі його сумніви, але чекати, доки він розбереться в собі більше не можу. Я дала йому місяць. Бо й справді більше не можу. Звичайно, якщо цей місяць не принесе очікуваного для мене рішення, я й далі ще довгий час зберігатиму вірність і любов до нього, але більше не сподіватимусь. І хто зна, чи прийму, якщо він таки наважиться, але не за місяць, а за два чи більше. Надто горда. Вже було у моєму житті, що людина, яку я колись так любила помилялася, і я чекала. Віддано чекала. А потім вирішила, що строк вийшов. І я все відрізала. Без права на виправлення помилок. Єдина моя помилка була в тому, що я про це не попередила. Більше так не робитиму. Більше не замовчуватиму своїх образ. 

Так ось. Я поставила питання ребром. Я хочу жити разом. Ми почали говорити про вірність. Він сказав, що жодного разу не зраджував. Сказав це таким тоном,наче б я мала вклонитися за це. Хоча це нормальні речі. Так повинно бути. Він сказав, що не зраджував, хоча й хотів. Не зміг, бо закохався. Я думала, що в цей момент втрачу свідомість. Перший порив був встати і піти. Залишити його там в чужому місті, пізно ввечері, зимою одного зі своїми душевними плутаннями. Але мене наче цвяхом прибило до лавки. Я сиділа і мовчала. Майже не дихала. Натужно намагалася стримати сльози, щоб він не помітив, наче мене це зачепило. Я впала в ступор і не могла з нього вийти. Вирішила обірвати цей момент. Встала, вийшла в туалет. Вмилася. Подивилася на себе в дзеркало. І загала літній випадок. Я тоді теж намагалася. Швидше навіть не так, змушувала себе зрадити. Бо все було так не визначено. Я змушувала себе, бо вірила, що це допоможе розслабитися і відволіктися. Але в кімнаті, коли я лишилася з ним, з "тим" на одинці мене ледь не вивернуло на наього. Я думала, мене стошнить прямо на його живіт і на штани, які на його щастя він ще не втсиг зняти. З того моменту, з тієї секунди я зненавиділа його. Того, хто так і не став моїм "третім". І мене тошнить кожного разу, коли він телефонує мені. Так, ще досі телефонує. Я намагаюся відповідати ввічливо, але перед очима знову стоїть та кімната і той абсолютно не в моєму смаку, але готовий прямо зараз задовільнити будь-яке моє бажання, чоловік.  Дякую тобі Боже, що ти мене вчасно втримав. 

Я стояла в туалеті з мокрим обличчам і все це згадувала. Я посміхнулася своєму мокрому відображенню і сказала в голос: "Один-один".

Повернулася і розповіла йому про свій випадок.  Не вдаючись у подробиці. Здалося, що його це навіть не зачепило. 

Він посміхнувся. Я теж. Я вирішила, що це добрий знак. Так мають починатися нові стосунки. Нарешті я можу з повним серйозом назвати те, що між нами стосунками. І я вірю, що коли все складеться добре, я уже не повторю колишніх помилок. Але й не пробачу чужих. Знову.

{ 50 Комментариев }

Сумувати чомусь приємно

i-am 01.12.2009 в 17:51

Я помітила, що люблю за кимось сумувати. Адже тоді є якась мета, ти знаєш, що є або була в житті людина чи момент, який грів душу. І гріє до сьогодні. Інша справа, що трохи образливо, що ти сумуєш за кимось, а цей хтось за тобою - зовсім ні.

Дивно, коли тобі кажуть "Я люблю тебе!", потім "Вибач, я сказав це бо ти хотіла це почути", потім знову "Я люблю тебе" багато разів на годину і уже набагато справжніше, чуттєвіше, і тижнем пізніше у відповідь на твоє "Я люблю..." відповідають "Я починаю у тебе закохуватись."

Де правда, брат?

Музыка: Blank feat Jones - Do you remember me

{ 8 Комментариев }

Назад | Вперед